П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 лютого 2009 року
м. Київ
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:
Головуючого:
Цуркана М.І.
Суддів:
Мойсюка М.І.
Гашицького О.В.
Розваляєвої Т.С.
Юрченка В.В.
розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління праці і соціального захисту населення Лисичанської міської ради Луганської області про стягнення грошової допомоги, за касаційною скаргою Управління праці і соціального захисту населення Лисичанської міської ради Луганської області на постанову Лисичанського міського суду Луганської області від 16 червня 2006 року і ухвалу апеляційного суду Луганської області від 8 серпня 2006 року,-
у с т а н о в и л а :
У травні 2006 року ОСОБА_1. звернувся до суду з позовом до Управління праці і соціального захисту населення Лисичанської міської ради Луганської області (далі - УПСЗН) про стягнення суми заборгованості з виплат одноразової щорічної грошової допомоги.
Зазначав, що йому, як учаснику бойових дій, згідно зі статтею 12 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551 «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі - Закон № 3551) щорічно до 5 травня належить виплачувати разову грошову допомогу у розмірі п»яти мінімальних пенсій за віком.
Посилаючись на те, що у 2003-2005 роках виплати проведені у розмірі, що не співвідноситься із розміром мінімальної пенсії за віком, просив стягнути з відповідача 1898,75 гривень заборгованих виплат.
Постановою Лисичанського міського суду Луганської області від 16 червня 2006 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Луганської області від 8 серпня 2006 року, позов задоволено частково, стягнуто з УПСЗН у користь позивача грошову допомогу за 2005 рік у розмірі 1410 гривень, в решті позову відмовлено.
У касаційній скарзі УПСЗН , посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить їх рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у позові.
Заслухавши суддю - доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про задоволення касаційної скарги з таких підстав.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач є учасником бойових дій, у 2005 році йому до 5 травня виплачено 250 гривень.
Задовольняючи частково позов, суди виходили з того, що виплати передбачені статтею 12 Закону №3551, здійснюються у розмірі, відповідно до кратності мінімальних пенсій за віком і виплата таких не може пов'язуватись з наявністю чи відсутністю коштів, оскільки при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Проте до такого висновку суди дійшли в порушення норм матеріального і процесуального права.
Дійсно, за змістом статті 12 Закону №3551, щорічно до 5 травня учасникам бойових дій, виплачується разова грошова допомога у розмірі п»яти мінімальних пенсій за віком.
Разом з тим, за приписами частини першої статті 17 Закону № 3551 фінансування витрат, пов'язаних з введенням в дію цього Закону, здійснюється за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів, а частиною першою статті 17-1 ( стаття доповнена Законом України від 19 червня 2003 року № 968-ІУ, який набув чинності 12 липня 2003 року) визначено, що щорічну виплату разової грошової допомоги до 5 травня здійснюють органи праці та соціального захисту населення.
Дія статті 12 Закону №3551 щодо розміру виплат щорічної разової грошової допомоги учасникам бойових дій у 2003-2005 роках не зупинялась.
Однак, згідно статті 34 Закону України від 23 грудня 2004 року №2285-ІУ, із змінами від 25 березня 2005 року №2505-ІУ «Про Державний бюджет України на 2005 рік» виплата щорічної разової допомоги учасникам бойових дій на 2005 рік визначена у розмірі 250 гривень.
За таких обставин дії відповідача у спірний період є правомірними і такими, що ґрунтуються на законі. Закон України від 23 грудня 2004 рік №2285-ІУ, із змінами від 25 березня 2005 року №2505-ІУ «Про Державний бюджет України на 2005 рік» , у частині визначення розміру виплат, неконституційними не визнані, а відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За таких обставин, правових підстав для стягнення у користь позивача допомоги у кратному розмірі, не було.
Оскільки судами обставини справи з'ясовані правильно, однак помилково застосовані норми матеріального права, а тому ухвалені рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового про відмову у позові.
Керуючись статтями 223, 229, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,-
п о с т а н о в и л а :
Касаційну скаргу Управління праці і соціального захисту населення Лисичанської міської ради Луганської області задовольнити.
Постанову Лисичанського міського суду Луганської області від 16 червня 2006 року і ухвалу апеляційного суду Луганської області від 8 серпня 2006 року, у частині задоволеного позову, скасувати та прийняти нову постанову, якою у позові відмовити.
Постанова оскарженню не підлягає, крім випадків і порядку, передбачених статтями 237 - 239 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий: М.І. Цуркан
Судді: М.І. Мойсюк
О.В. Гашицький
Т.С. Розваляєва
В.В. Юрченко
